Оксана Яворська

Створення власного документального фільму

У 2017 році Оксана створила документальний фільм “Підволочиськ: історія і люди” про своє містечко. За допомогою краудфандингу та самостійно опанованих навичок, вона відзняла 50-хвилинний фільм без грантів. Попри перешкоди, зокрема спроби цензури, фільм здобув сім тисяч переглядів на YouTube, ставши важливим етапом у її творчому розвитку.

Локальна історія — відновити перервану тяглість

У 2017 році, надихнувшись коротким аматорським фільмом про Тернопіль, я вирішила зробити щось схоже для містечка, в якому народилась і виросла. Отак просто, не маючи нічого, за менше ніж рік, я створила документальний фільм “Підволочиськ: історія і люди”.

Вийшло більше про людей, ніж історію, але сам фільм став цікавим зрізом свого часу — застигнувши в роках після початку Революції Гідності, окупації Криму та Донбасу і до відкритого повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Як писав один із позитивних критиків: “ще не минуло достатньо років, а цей фільм вже є важливим матеріалом для архівування і вивчення майбутніми істориками”.

Як мені вдалося створити цілий фільм тривалістю 50 хвилин без жодних знань та грантів? Відповідь проста: разом із командою однодумців та небайдужих людей.

Я попросила допомоги в Юрія Суходоляка (Юрі Собі), який взяв на себе частину зйомки та монтажу. Власне, під його керівництвом я вчилася мистецтву відеозйомки, постановки композиції, технічних аспектів. Він уже мав досвід створення короткометражних неігрових фільмів, тому кіно про Підволочиськ має неповторну душу та вайб також завдяки його вмінням.

Щоб йти в ногу з часом, я знайшла оператора дрона (що було в тодішніх умовах рідкістю), який зняв кадри Підволочиська з висоти пташиного польоту. Вони допомогли зробити картинку більш насиченою, незважаючи на те, що ми знімали ранньою весною. Петро Федорович не лише знімав, а й віддано приходив на всі покази фільму.

Історію творять не місця, а люди

Нам вдалося зняти інтерв’ю з 13 людьми, які поділилися своїми життєвими історіями та розповідями про Підволочиськ. Серед них: Юрій Мокрій (історик та краєзнавець), Ігор Швак (фельдшер), Марія Мокрій (колишня зв’язкова в УПА), Віолетта Салко (громадська активістка), Лариса Дулеба (власниця ресторану “Ескоріаль”), Борис Мандибур (колишній учитель шахового гуртка), Жанна Юзва (письменниця та поетеса), Федір Крикливий (військовослужбовець та учасник АТО), Марія Крих (очільниця польського товариства), отець Зеновій (парох греко-католицької церкви), отець Тарасій (священик православної церкви), Богдан Ставінський (учитель англійської мови), Марія Добрунова (директорка Підволочиської ЗОШ №1).

На превеликий жаль, за роки після виходу фільму, відійшли в засвіти Марія Мокрій, Борис Мандибур та Ігор Швак. Саме тому ця робота є для мене важливою, бо вдалося зафіксувати дуже короткий, але водночас такий цікавий епізод з життів цих чудових людей.

Цей проєкт навчив мене того, що не варто боятися кидати собі виклик і що вчитися можна на ходу. Переглядаючи фільм зараз, я розумію, що є багато технічних помилок (наприклад, зі звуком, кольором чи неправильно поставленим мною кадром). Дається взнаки різниця камер та об’єктивів. Але я не шкодую, що зробила це. Бо як інакше я мала тоді навчитися?

Відеокамера в кредит і виклики від місцевих політиків

Щодо відеокамери, то це окрема історія, яку варто згадати в рамках цього кейсу. Коли я розпочала проєкт, то знімала частину репортажів на позичений Canon. На жаль, його власник захотів повернути камеру ще до завершення всіх зйомок. Тому постала дилема: або позичати нову техніку, або купувати власну. Я зупинилася на другому варіанті.

Нова камера без об’єктива коштувала понад тисячу доларів, що на той час було для мене непідйомною сумою. Я взяла кредит на Panasonic Lumix G80, інтуїтивно обравши саме її серед безлічі інших моделей. Виплачувала кредит близько 9 місяців, але внесла всю суму з відсотками навіть раніше терміну. Найпростіший об’єктив обійшовся в додаткові 300 доларів, але воно того вартувало.

Цікавим був також досвід ведення краудфандингової кампанії, яку ми з Юрієм провели, щоб профінансувати нашу роботу. Ми записали як відеозвернення, так і текст, який я написала з проханням підтримки. І що найцікавіше: текст приніс більше коштів, ніж відео. Нас підтримали фінансово як люди, які з’явилися у фільмі, так і просто зацікавлені в проєкті благодійники.

Не все йшло гладко з фільмом: були також комунікаційні проблеми та неправильне планування. Через це мені довелося завершувати проєкт самотужки. Я попросила свого друга Ореста Дмитрика дозняти останні кадри зі мною, коли я вже додавала себе у ролі ведучої між історіями героїв фільму.

Першому кінопоказу передувала неприємна історія в кабінеті тодішнього чинного мера громади Віталія Дацка, який попросив продемонструвати йому фільм перед тим, як пустити мене в муніципальний кінотеатр. Він та його адміністрація вчинили таку цензуру, оскільки наближалися вибори, і у фільмі знімалася його найближча конкурентка Віолетта Салко.

Навіть при нібито узгодженій годині показу фільм не пустили на великий екран вчасно, бо місцева рада вирішила поєднати показ із власними концертами та виступами. Люди, які прийшли на фільм, почали розходитися, бо не захотіли чекати додаткову годину. Таким чином, показ був зірваний.

Я не втратила надії і провела ще один показ фільму в ресторані “Ескоріаль” у Підволочиську та в ресторані “Бункермуз” у Тернополі, куди прийшли люди, щоб підтримати мене. Загалом, коли я виставила фільм на YouTube, його встигли переглянути 7 тисяч разів, що приблизно відповідає всім жителям селища.

У мене були і сплески радості, і сумні емоції впродовж всього проєкту, але я рада, що моя мама підштовхнула мене завершити його, а не відкладати до кращих часів.

Так, цей продукт не став ідеальним, але це була одна з перших сходинок мого професійного зростання в креативній індустрії.